Яйцепос (трикнижжя)

У разі потреби даватиму в дужках свої коментарі до речень Річарда Неголеного. От зараз, наприклад, я нагадаю, що згаданий Север – це кінь герцога Харитона.
– Напевно, білого кольору? – припускає півкуля Права. 
– Чому ти думаєш, що Север білий? – говорить Автор. – А, розумію: російське слово «сєвєр» у тебе асоціюється зі снігом. 
Ні, Север – кінь чорний, вороний, і його ім'я пов'язане не з географією, а з історією. Біотранспорт герцога Харитона названий так на честь давньоримського імператора, але не знаю точно якого: чи то Луція Септимія Севера, що правив із 193 по 211 рік нашої ери; чи то – Марка Аврелія Севера Александра – з 222 по 235 рік. Причому в слові «Север» наголос – на другий склад. 
  
А кінь Річарда Неголеного, нагадую, звався Синеусом. Але не через те, що в нього були сині вуса. Ніяких вусів, ані синіх, ані зелених, ані фіолетових, ані навіть рожевих у червоний горошок у коня, звісно, не було. Він отримав таку кличку на честь князя Білоозерського, що був дядьком Київського князя Ігоря Першого. Втім більшість істориків певні, що князь Синеус, а також його брат князь Трувор – персонажі чисто легендарні, тобто такі що в реальності не існували, на відміну від третього брата – Рюрика, князя Новгородського, який, видно, дійсно був. Непарнокопитий Синеус – буланої масті: жовто-золотавий із білою гривою й таким же хвостом.
Звір, що має один ріг, називається єдинорогом. Кінь має один хвіст, тому, при бажанні, його можна назвати єдинохвостом. Але по одному хвосту мають і тварини багатьох інших видів, тому вони теж можуть претендувати на звання єдинохвостів. Отже, щоби не виникло плутанини, називатимемо коней кіньми, а не єдинохвостами. 
Якщо Автор сказав дещо про зовнішність лицарських коней, то було б безтактністю нічого не сказати про зовнішність вершників. 
Барон Річард Неголений – тридцяти шести років, сухорлявий і гостроносий, чорнявий, наче жук-гнойовик. Особливістю його організму є схильність виробляти рекордні врожаї волосся, якщо так можна висловитися. Волосся пре з нього так швидко й густо, начебто його тіло просякнуте якимись волосяними добривами. Крім рослинності на голові – «буйної», як полюбляли висловлюватися класичні поети, шевелюри, яку йому доводилося стригти як мінімум двічі на місяць, і вусів із бородою, які доводилося голити двічі на день, і брів, які теж доводилося проріджувати, аби не лізли в очі, — волосся розкинулося й тілом: плечима, спиною, грудьми, руками, ногами... Підвищена волосатість властива терентопським ельфам, тому серед лицарів існувало припущення, що, можливо, колись якась прапрапра-і-так-далі-бабуся цього Річарда була зґвалтована якимось ельфом і народила від нього дитя, предка Річарда; через те, мовляв, у їхньому роді чоловіки настільки, так би мовити, пухнаті. Позаяк Річард не знав досконально всіх сексуальних контактів своїх прапрапра-і-так-далі-бабусь, то не міг ані спростувати, ані підтвердити цієї версії. 
Оскільки в лицаря не завжди була можливість відвідувати голяра двічі на день, а власноручно голитися не хотів, уважаючи, що знаряддям лицаря повинен бути меч, а не якась там бритва, і що кожен має займатися своєю справою – голяр голити, а лицар лицарювати, – то він набув саме такого прізвиська – Неголений.
А герцог Харитон – сорокачотирирічний здоровань із давньоримським обличчям, кучерявий сіроокий блондин. Голений.)
«І ми поскакали до колгоспу "Під прапором арістотелізму". 
Їхати мовчки нудно. Тож аби уникнути нудьги і, так би мовити, стиснути час і простір, ми з герцогом то теревенили про те про се, то співали дуетом терентопських народних пісень. Теревені та співи є дуже якісним засобом для стискування часу та простору, тобто за цими заняттями і час біжить ніби швидше і дорога здається коротшою. 
Зокрема заспівали "Баладу про доблесного лицаря Адама, злого дракона та гарну даму". Читачеві вона напевно добре знайома, та все ж про всяк випадок нагадаю її текст. Нагадати мелодію, на жаль, не можу, бо не володію нотною грамотою. Ноти читач може придбати у будь-якій терентопській крамниці музичної літератури.
 
 
Доблесний лицар Адам 
 
Скакав поміж гір тут і там. 
 
Непарнокопитий васал 
 
Його ніс і вартий похвал. 
 
Були і той кінь, і лицар на нім
 
Надією гарних дам. 
 
 
 
Бо старий шершавий дракон
 
Плював вогнем на закон:
 
Він цупив прегарних дам,
 
Ховав там, де мешкав сам,
 
Щоб ніжними піснями бранки оті
 
Йому навівали сон. 
 
 
 
І доньку в барона він
 
Вкрав, спритний неначе тінь, 
 
Прекрасну Єву, чий лик
 
В Адамове серце проник, 
 
І в темній печері її заточив, 
 
Де чутно пісень відгомін.
 
 
 
Адам біг туди і сюди, 
 
Шукав Єви скрізь він сліди...
 
І врешті печеру вздрів, 
 
Де хор був із бранок-дів.
 
Ба там поруч з Євою дохлий був гад.
 
Сказав їй Адам: "Звідси йди". 
 
 
 
Тож вдвох повернулись у дім, 
 
І Єва повідала всім, 
 
Що гад той чомусь подох,
 
Скарав його, мабуть, Бог.
 
Тож треба не бути як той дракон
 
Підступним, злим і дурним.
 
 
 
Весільний утнули пир. 
 
Лився рікою кефір.
 
І в спальні в фіналі дня
 
Пара лишилась одна, 
 
І Єву Адам попрохав заспівать
 
Пісню про труд і мир.
 
 
 
Коли залунав той спів,
 
Лик лицаря враз сполотнів.
 
Адаму прийшов тут кінець – 
 
Померлий він впав під стілець.
 
Бо ж гірше за неї ніхто не волав
 
Протягом тисяч років.
 
 
Я нагадав читачеві цю пісню, бо за декілька сторінок вона знов буде згадана і навіть спровокує невеличкий конфлікт поміж персонажами моїх мемуарів.
Отак, перемежаючи співи балачками, ми з Харитоном проїхали півшляху.
А на півдороги від дороговказу до ко­лгоспу "Під прапором арістотелізму" мала місце пасіка серед вже в`янучих луків. Належала (та й тепер належить) вона пенсіонерові державного значен­ня Георгієві Олександровичу Ми­рополковичу, тобто колишньо­му королю Жорику Восьмому, бать­кові нинішнього короля Жорика Дев'ятого. 
  
Там була невелика хата, побілена й роз­мальована різнокольоровими єдинорогами та драконами у сти­лі народного примітивного живопису, зі солом'я­ною стрі­хою (солома напевно була використана не через те, що колиш­ньому королю були недоступні інші, більш сучасні матері­али, а з суто естетичних міркувань, аби не порушувати патріарха­льного стилю), невеличкі господарські споруди (комірчина, льох тощо), садок вишневий коло хати, та декілька десятків вули­ків. 
Зрозуміло, що шановний екс-монарх міг би мати набагато більше й розкішні­ше житло, якби забажав, ніхто його не обмежу­вав, але йому до вподоби таке скромне помешкання в народнім дусі.