Яйцепос (трикнижжя)

Крилатий і хвостатий екскурсовод же вернувся до свого Гавриїла Святославовича, якого ми з тобою, безцінний читачу, так і не роздивилися, і зіграв із ним п'ять партій у шахи: одну виграв, а чотири продув, із чого випливає, що таємничий Гавриїл Святославович щодо шахів був дока.
Протиборство ж лицаря Аркадія із драконом в окулярах Інокентієм Карловичем на цьому не припинилося. Це був тільки початок. 
  
– А чому це ти, Авторе, повсякчасно кажеш читачеві «ти»? – зауважує Права півкуля авторського мозку. – Він тобі що – брат, сват, чи, може, кум? Може, ти з ним дітей хрестив? Може, пив з ним якесь вино на брудершафт? Із чого ти узяв, що маєш право йому тикати? От ми з тобою дуже близькі, тому я можу казати тобі «ти», і ти можеш мені казати «ти». Але ж із читачем у тебе немає таких близьких стосунків. Виховані, ґречні, ввічливі люди ніколи не звертаються на «ти», а лише на «ви» до інших людей, крім близьких родичів та друзів. Тикати людині, чиє ім'я тобі навіть невідоме – це невихованість і хамство. 
– Ні, я не хам і не жлоб, – відповідає Автор, – і, зустрівши читача у реальному житті, звернувся б до нього на «ви». Але у цьому творі я вимушений вдаватися до тикання з, так би мовити, технічних причин. Аби читачеві було зрозуміло, що я адресуюся особисто до нього, а не до якоїсь абстрактної читацької маси. Технологія створення саме цього твору вимагає від мене саме такої поведінки. Я сподіваюся на поблажливість читача, на те що він, увійшовши в моє становище, пробачить мені таку зовні вульгарну вольність, і не гніватиметься на мене.
  
ЩОСЬ СОРОК ТРЕТЄ. Народний людожер
 
 
 
– Нас Людожер побачить, тоді ми всі пропали.
 
Карло Ґоцці, «Зелена Пташка».
 
 
 
– Хто ти, вилупку небес, 
 
Ангел добрий чи злий пес? 
 
Даниїл Хармс, «Гвідон».
 
24 жовтня 1995 року.
– Як я помітив, – заговорила Права півкуля авторського мозку, – у твоїх теревенях, пане Авторе, про мандрівки лицарів Напів­круглого Столу в кожній другій главі є присутнім наща­док мага Гектора Манюні, портрет Гектора Манюні пензля жи­вописця Леонардо Ґудзика й фрагмент пророку­вання Гектора Манюні. У минулій главі, сорок другій, за на­звою «Особливості полювання на грифонів», нащадок зга­дувався, але ані портрета, ані фрагмента пророкування не було. Отже, у цій главі все це буде.
– Ет, не люблю я передбачуваність літературного сюжету, не люблю, коли читач заздалегідь знає, що там далі відбу­деться, – насупився Автор, але суперечити півкулі не став.
– А я можу заздалегідь пророчити, що наприкінці цієї частини ти, пане Авторе, назвеш повні імена тих двох лицарів Напів­круглого Столу, що будуть її головними персонажами, – сунулася в провісники й півкуля Ліва, – бо так ти діяв у попередніх част... тобто щосях про мандрівки напівкруглостольців.
Зовсім розстроєний передбачуваністю Автор, щоб спростувати хоч це останнє пророкування, називає повні імена цих доспіхоносців не наприкінці щося, а на початку: Порфирій Фе­рдіадович Екскременчуцький і Леонід Артемович фон Борщесер; неповні ж, більш відомі їхні назвиська – барон Порфирій і граф Леонід Жвавий. І надалі Автор вирішив указувати повні імена мандрівних лицарів Напівкруглого Столу на початку або в середині розділів, а не в кінці, як робив дотепер.
Негайно ж Автор додасть, що барон Порфирій – це тридця­тиоднорічний чоловік атлетичної статури, обличчям схожий на Аполлона Бельведерського – знамениту скульптуру, але на від­міну від Аполлона не кучерявий, а стрижений дуже коротко. Ну, щоправда, ніс у нього цілковито не такий, як в Аполлона. Та й очі зовсім інші. І губи несхожі на Аполлонові. Вуха теж інакші. Брови й чоло також не мають нічого спільного з такими в Аполлона. Ну й овал лиця абсолютно не такий. А в решті обличчям він викапаний Аполлон. 
А граф Леонід Жвавий – сорокадворічний невисокий і худенький живчик; кирпатий, великоокий, волохатобровий; не мускули­стий, але, як він сам себе характеризує, «жилавий», і досить рух­ливий, як видно із прізвиська.
Відразу ж, щоб потім не відволікатися на такі дрібниці, Автор повідомляє, що барон Порфирій мандрував верхи на коні Лжедмитрії, форелевої масті, тобто сірого кольору з темними плямами різної форми й різної, так би мовити, темряви, найменованому на честь російського царя-самозванця Лжедмитрія Четвертого, що володарював декілька днів у Нижньому Поволжі на рубежі 1611-1612 років. А граф Леонід Жвавий – на коні Ксерксі (Ксерксі, а не Ксероксі, не переплутай, читачу!), чепрачної масті (коричневий з великою білою плямою на заді в коричневих цятках), названому так на честь перського царя Ксеркса Першого, що царював приблизно двадцять років у п'ятому сторіччі до нашої ери. 
І відразу Автор повідає, що на щиті (і відповідно гербі) барона Порфирія зображений білий телефон (не мобільний, стародавній дротяний) у малиновому полі, а в графа Ле­оніда Жвавого – два дракони в момент спарювання (із чого ви­пливає, що вони самець і самиця), зелено­го кольору, у жовтога­рячому полі.
Отож, ці два лицарі на цих двох конях у пошуках драконя­чого яйця переміщалися вбік міста Ямитививінвонавониполя... Передчуваючи, що Ліва півкуля авторського мозку знову ви­пендриться пророкуванням, мовляв, номер сектора, у якому ці яйцешукачі займалися пошуками, Автор нагадає чита­чеві лише наприкінці розділу (як Автор це робив у попередніх розділах про лицарські мандрівки), Автор випереджає єхидну півкулю й відразу ж, на початку розділу нагадує, що барон Порфирій і граф Леонід Жвавий провадили пошуки в чотирнад­цятому секторі Терентопського королівства.
– Кажеш, місто Янипи... тьху, Япини... тьху, Явипи... тьху, та що це за назва така, не виговориш! – обурюється Права пів­куля. 
– Якого біса, – підхоплює півкуля Ліва, – тобі приспічило давати цьому місту таку довгу й незручновимовляєму назву?! Чи не міг придумати щось простіше; ну там, скажімо, Лопухо­град наприклад, або Цеглянськ який-небудь! А то – Ямити-що­сь-там-ще-поль. Випендрюєшся, громадянине Авторе, ви­пендрюєшся! Простіше треба бути, громадянине Авторе, простіше, і тоді читач тебе полюбить.
– Ще простіше? Та я й так уже... – зітхає Автор. – Ні, назва цього міста не така складна, як здається на перший погляд. Я розповім, як ця назва виникла.
До 80-х років XVIII століття цей населений пункт був невеличким поселенням за назвою Мале Село. В 1784 році біля нього закінчилося будівництво Футилекрюмського замку, у якому оселився граф Антін Лялечка, лицар Напів­круглого Столу. В 1785 році Антін Лялечка вчинив подвиг – урятував красуню від велетня, що її викрав (красуня, до речі, чомусь не хотіла, щоб витязь її рятував, і коли він, незважаючи на це, відвіз її від великолюда, вона роздряпала Антонові Лялеч­ці фізіономію нігтями). За цей подвиг король Жорик П'я­тий при­своїв Антонові Лялечці титул герцога, а губернія, де у своєму замку жив цей герой, стала йменуватися Футилекрю­мським ге­рцогством, столицею якого було призначене поселен­ня Мале Село. 
  
Столиці притягають до себе провінціалів і розростаються за рахунок приїжджих. Мале Село не було виключенням: як ті­льки воно зробилося найголовнішим пунктом герцогства, у нього потягнулися переселенці з інших сельбищ, котрі вважали, що в столиці легше зробити кар'єру, чим на задвірках. У такий спосіб ця осада швидко виросла, і із села перетворилася на місто.