Яйцепос. Книга 3

Розуміючи, що таке питання могло виникнути й у читача, Автор відразу пояснює: 
Коли з'явилася база аквалангістів, з'явилося і питання, як її назвати. Аквалангісти вирішили, що назва повинна бути пов'язана із чимсь або кимсь, відомим своїм зануренням під воду. Пропонувалися різні варіанти: і «Офелія», і «Чапаєв», і «Атлантида», і «Садко», і «Князівна Степана Разіна», і «Іхтіандр», і «Китеж», і «Титанік», і «Жовта субмарина»... Найбільше число голосів набрали варіанти «Наутілус» і «Муму». Якби на користь одного із цих двох була перевага хоча б в один голос, то він і озаглавив би базу. Але кількість голосів збіглася. Прихильники кожного з варіантів заходилися переконувати опонентів, сперечаючись до хрипоти. Страсті розпалялися, і суперечка могла перерости в склоку. І тоді найавторитетніший аквалангіст, щоби примирити сперечальників, запропонував з'єднати у назві обоє варіанти. Так «Наутілус» і «Муму», змішавшись, стали «Мумутілусом». 
  
До слова, про Муму. У Франції, у містечку Онфлер, що в Нормандії, на місцевому ставку встановлений пам'ятник цій втопленій німим Герасимом собачці з повісті Івана Тургенєва. Але не звичайній собачці, а такій, що набула після втоплення фантастичного вигляду. Муму, судячи з пам'ятника, не загинула, а перетворилася на живу амфібію: наполовину собаку, наполовину рибу. Тобто замість задніх ніг і собачого хвоста в неї риб'ячий хвіст. Собачий різновид сирени. Пам'ятник установлений у тому місці, де намагався утопитися французький письменник Гі де Мопассан, і де цей недосамогубець зустрівся й спілкувався з Іваном Тургенєвим. 
Але повернемося до Цвяха. 
Товстий чарівник, покинувши базу аквалангістів, продовжив велопробіг уздовж Рідини. 
І, приблизно за годину, зустрів двох лицарів... 
Що було далі, довідаємося з писання Ф. Губанедурського.)
 
 
«"Дивіться: он верби ліворуч корч... бачте..." – зашептав Абрам, 
 
Рукою над рікою тицьнув; маг й Юрій подивились – там 
 
Сиділа, де вода осіння, прекрасна, наче давній міф, 
 
Зеленовласая русалка, свій погляд в небо устромив;
 
Юна, струнка і довгонога, "Плейбоя" нібито звізда, 
 
Тримала на колінах видру та гладила як кішку. Та, 
 
Та німфа-от була шикарна! Мужчини, скривши голоси, 
 
Русалкой мовчки любувались, заціпнувши від той краси. 
 
Не знаю, довго чи дивились (дивився сам би я без слів)... 
 
Маг прошептав: "Русалка Леся! На фотографіях вже зрів!"»...
 
 
(От і прийшов час, безцінний читачу, докладніше потеревенити про терентопських русалок, вирішив Автор. 
Глибоко й ґрунтовно тему русалок Автор погрожує освітити в п'ятому томі свого майбутнього восьмитомника «Самовчитель колупання в ніздрі та інших цікавих точках Всесвіту». Але дещицю інформації про водоплавних громадянок усипле безцінному читачеві вже отут. 
Русалки або німфи відомі багатьом народам під різними найменуваннями. У багатьох народів існували культи водних «духів» або водної «погані». Але, мабуть, ніде культ русалок не був таким романтичним, поетичним, музичним, як в Україні. Русалкам присвячені сотні українських народних пісень. Культ русалок існує в Україні й понині, тільки він перейшов зі сфери обрядності в сферу художньої творчості. Українські літератори пишуть про русалок оповідання, повісті, п'єси, вірші, поеми... Українські художники зображують русалок на картинах, рисунках, офортах, у скульптурах... Українські композитори пишуть про русалок опери, кантати, балети, естрадні пісеньки... Українські режисери ставлять про русалок спектаклі й знімають фільми... Одним словом, русалки були і є одними із найпопулярніших персонажів в українській культурі. 
Терентопські ж русалки, на думку всіх терентопських русалкознавців, походять від русалок українських. Однак терентопські русалкознавці категорично не згодні з оманою, що існувала в Україні, нібито русалки – це утоплениці або діти, котрі вмерли не хрещеними. З погляду терентопського русалкознавства, русалки й водяники – це живі представники водного підвиду гомо сапієнсів. Колись, тисячі або десятки тисяч років тому, частина людства перейшла до водного способу життя, мовляв. Деякі русалкознавці вважають, що це відбулося в епоху Всесвітнього Потопу, який згадується в міфах і переказах різних народів. А, наприклад, апчхиградський русалкознавець Ефраїм Сигізмундович Кац висунув гіпотезу, нібито русалки й водяники – нащадки жителів Атлантиди... 
У прадавні часи русалки й водяники були звичайними істотами Великого Світу. Їх можна було знайти майже в будь-якій водоймі: річці, озері... навіть у деяких колодязях, про що відомо з міфів, легенд і переказів. Потім релігійні фанатики-мракобіси оголосили водоплавних людей представниками нечистої сили, і стали їх винищувати. Довелося русалкам і водяникам перебиратися з Великого Світу в паралельні світи, у тому числі – у Терентопію, аби урятувати життя. 
Більшість терентопських русалкознавців уважає, що русалки з водяниками прийшли в Терентопію в ті ж часи, коли туди потрапили й звичайні сухопутні люди. Але є й такі, хто вважає, що русалки завелися в підпільній країні раніше за сухопутних людей. А є й такі, але їх зовсім мало, хто вважає, що русалки з'явилися в країні пізніше сухопутних гомо сапієнсів. 
Ті ж русалки й водяники, які залишилися у Великому Світі, у новітній час були виморені промисловими забрудненнями рік, озер, морів, екологічними катастрофами. У наш час зустріти в нас, у Великому Світі, русалку або водяника майже нереально. 
Доказом того, що русалки, як і ми, є живими представницями виду гомо сапієнс, служать діти, яких русалки іноді народжують від звичайних сухопутних чоловіків. Ці діти також дають потомство, що буває лише при сексуальних контактах особин одного біологічного виду; будь-який біолог вам це підтвердить. 
У Великому Світі існувала думка, що русалки, вони ж німфи, бувають не тільки водними – річковими й морськими, але й сухопутними: лісовими, луговими, польовими й навіть гірськими. Терентопські русалкознавці вважають подібну думку оманою. Русалки бувають тільки водними, уважають тамтешні фахівці; але на відміну від ледачих водяників, які майже увесь час проводять у воді, шустрі русалки часто залишають воду й гуляють сушею: по лугах, полях, лісах і навіть горах; звідси й походить омана. 
У сиру, дощову, мрячну, росисту погоду ці неодягнені красуні можуть відходити досить далеко від рідних водойм. А от посуху та спеку вони погано переносять, тому в суху спекотну погоду тримаються у воді. Саме тому вони названі Автором у заголовку цього розділу НЕПРОСИХАЮЧИМИ громадянками. Епітет «непросихаючий» найчастіше вживається у переносному сенсі щодо особи, яка зловживає алкоголем. Але тут, як бачить читач, вжитий у прямому сенсі і не має до алкоголю стосунку. 
Може, за мільйони, десятки мільйонів років, водний спосіб життя за допомогою еволюції змінить вигляд русалок і водяників до невпізнанності: їхні руки й ноги перетворяться на ласти, тіло прийме більш обтічну форму, вони стануть схожими на тюленів або дельфінів... Саме так еволюціонувало людство у фантастичному романі американського письменника Курта Воннеґута «Ґалапаґос». Але поки що русалки й водяники майже не відрізняються від сухопутних людей, тому що ті кілька тисяч років, як вони живуть у воді, занадто мізерний, за еволюційними мірками, строк. Хоча деякі зміни у фізіології відбулися: вони можуть близько півгодини перебувати під водою без повітря, на що ми не здатні. Ніяких зябер у них, звичайно ж, немає; як і ми, вони дихають легенями. 
  
Загадкою залишається – яким чином теплокровним русалкам і водяникам вдається уникати переохолодження. Інші водні теплокровні зберігають тепло завдяки товстому шару жиру, непромокальному хутру або пір'ю (приклад: кити, тюлені, пінгвіни). Ні хутра, ні тим більше пір'я русалки не мають. Що ж стосується жиру, то хоч і серед русалок попадаються гладенькі, все-таки багато русалок, особливо юні, досить стрункі, не кощаві, як манекенниці, а просто стрункі; тож виходить, про надлишковий жир не може бути мови.