Яйцепос. Книга 3

Отже, закривши двері зсередини, спустивши штани із трусами й присівши над діркою (вибач, читачу, за малохудожні подробиці, але я прагну, щоб ти точно уявляв собі картину знаходження рукопису), я із прикрістю зміркував, що не догадався прихопити в дорогу рулон туалетного паперу. Яка ж була моя радість, коли я виявив у нужнику довгий цвях, убитий вістрям у стінку, і настромлений на цю залізячку досить товстий стос паперу – машинописні аркуші формату А4. Подумки подякував тій добрій душі, яка вчинила таке благодіяння для подорожан, що забули узяти в дорогу рулон. 
  
Звільнивши кишечник від, так би мовити, «надлишків», я зняв зі цвяха верхній аркуш. На ньому було щось надруковано за допомогою друкарської машинки. Маючи з дитинства любов до читання текстів, я не зміг стриматися, і перш ніж скористатися аркушем як туалетним папером, надруковане прочитав. Там було: 
«Дюк Позаславович Брунька. 
Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова». 
Використавши аркуш відомим способом, я встав, натягнув труси й штани. 
Читацька цікавість змусила мене зняти зі цвяха й другий аркуш. На ньому було: 
«Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова.
Нібито химерна, бешкетна й курйозна спроба ушкварити поблизухарківський чарівно-лицарський, так би мовити, епос. З детективною, м'яко висловлюючись, фабулою. Для благодушного й поблажливого читача, обдарованого почуттям гумору. Читача, не спотвореного надмірною солідністю та снобізмом. 
"Забавні хроніки підпільного королівства поблизу Харкова" є пародією на поки ще не написаний роман-епопею "Королівські підпілля хронічної забави" поки ще не народженого (і достеменно невідомо, чи народиться він взагалі коли-небудь) пописувача Вільяма Корнійовича Переперденка-Дупського. 
Автор присвячує цей твір... Ну, деякі письменники присвячують свої книги яким-небудь людям; чому б і Авторові цієї писанини не присвятити її комусь. Так отож Автор присвячує цей твір... Еее... Кому б... Може цьому... Або тій... Втім... Гм... Якби був один або одна гідні присвяти, а то... Спробуй вибрати... А, та гаразд! Автор присвячує цей твір усім хорошим людям». 
Я не зміг утриматися від того, щоби зняти з цвяха наступний аркуш і почати читати. Текст на ньому починався так: 
«ЩОСЬ ТРИДЦАТЬ ШОСТЕ. Що начудив Хома Лукич.
– Що там за лицар? Підійди дізнайсь, 
Нащо став на шляху – на славу дами 
Чи просто так гарцюючи?
Френсіс Бомонт, "Лицар Полум'яніючого Макогона". 
– А хто це – Тізба? Мандрівний лицар?
– Ні, це дама...
Вільям Шекспір, "Сон літньої ночі".
Чи мо́є діло – кінь і меч?
Куди йти звідси прирече́на?
Я буду тут – 
Бо наречена.
Даниїл Хармс, "Архітектор".
18 – 26 жовтня 1995 року.
Теплим осіннім ранком 18 жовтня 1995 року, коли промені висхідного сонця пестили золоте листя, як пальці піаніста клавіатуру рояля, ґрунтовою дорогою, що витягнулася в мальовничому жовтневому пейзажі, переміщалися два вершники. 
Вони наближалися до дерев'яного моста через річку Рідину, щоб переїхати на інший берег. 
Павутиння серед гілок придорожніх дерев, обсипане крапельками роси й опромінене ранковим світилом, прикидалося діамантовими мереживами.
Наїзники були лицарями Напівкруглого Столу. Один із них звався лицарем Ярославом, другий – бароном Андрієм Циніком. 
Як і інші лицарі Терентопського королівства (і придворні й незалежні), ці двоє, залишивши столицю – місто Жорикбург, – тепер на прохання терентопського короля Жорика Дев'ятого мандрували країною в пошуках драконячого яйця, котре було викрадено 18 вересня 1995 року, тобто рівно місяць тому, з Абрикосової печери, що в Каменіані». 
Я зрозумів, що не знатиму спокою, якщо не прочитаю цього машинопису повністю, позаяк залишу його в нужнику. Тому зняв із цвяха весь стос листів, стос, треба сказати досить важкенький, і поклав папір у сумку поверх грибів (внаслідок чого гриби, на жаль, потрапили на мою кухню в доволі пом'ятому та розкришеному вигляді). Залишивши лісовий нужник, я поквапився до Харкова.
Розуміючи, що вилучення мною паперу з нужника може створити проблеми іншим перехожим, які, як і я, зайдуть туди, забувши прихопити рулон туалетного, і намагаючись бути порядною людиною, яка не створює проблем для безневинних громадян, насамперед у Харкові я купив у першому-ліпшому магазині чотири рулони. Після чого повернувся до нужника і залишив там ці рулони, радіючи, що нікому не зашкодив придбанням того писання. 
Вдома я продовжив читати. І за кілька днів дочитав Терентопський так званий епос Дюка Бруньки до кінця, тобто до місця, де він обірвався на півслові.
Ян Потоцький написав твір за назвою «Рукопис, знайдений у Сарагосі», Едґар Аллан По – «Рукопис, знайдений у пляшці», Марк Твен – «Старовинний рукопис, знайдений у глеку», Олексій Миколайович Толстой – «Рукопис, знайдений під ліжком», Станіслав Лем – «Рукопис, знайдений у ванні», Хуліо Кортасар – «Рукопис, знайдений у кишені», Фазіль Іскандер – «Рукопис, знайдений у печері», Анджей Сапковський – «Рукопис, знайдений у Драконячій Печері», Марк Хелпрін – «Рукопис, знайдений у валізі», Павло Амнуель з Леонідом Шифманом – «Рукопис, знайдений на столі», Пауло Коельйо – «Рукопис, знайдений в Аккрі»... Список можна продовжити, бо чимало є ще текстів, у назві яких присутнє словосполучення «Рукопис, знайдений...» Терентопські хроніки – за місцем їхнього мною виявлення – можна було б назвати «Рукопис, знайдений у нужнику». На що читач, якщо йому цей рукопис не сподобався, може єхидно пащекувати: «От-от, там йому саме і місце». Це означатиме, що рукопис був написаний для іншого читача. Наприклад, такого, як я: мені рукопис заімпонувався. Тому я вирішив, що йому не місце у нужнику. Йому місце у руках читачів у вигляді надрукованої книги. Певно, я не вважаю ці писання Дюка Бруньки літературним шедевром на модус творів Рабле, Шекспіра, Сервантеса та інших видатних майстрів слова. Певно, я бачу недоліки цього Терентопського так званого епосу. І проте гадаю, що в «Яйцепосі» крім недоліків є й деякі плюси, через які він гож бути представленим тим читачам, яким, як і мені, цікаві писання подібного сорту.
Чому цей твір опинився в нужнику? Якщо, увімкнувши фантазію, уявити, що Терентопське королівство дійсно існує, і тамтешні шпигуни дійсно явилися до Автора, тобто до Дюка Бруньки, і забрали у нього рукопис, то можна подумати, що вони вирішили позбутися писання про їхню засекречену країну не простим способом, спалюванням або розриванням на дрібні клаптики, а способом ганебним, принизливим для писання. Хіба не принизливо для твору, якщо люди знищать його в нужнику у якості туалетного паперу? Втім, припущення про таку підступність терентопських шпигунів, ясна річ, є лише, як я сказав, фантазією, бо, звичайно, ніякого Терентопського королівства насправді не існує. Або... Ні, гадаю, не існує. Більш реалістичною версією є та, що сам письменник розчарувався у своєму творі та настромив його на довгий цвях у лісовому сортирі. Микола Васильович Гоголь деякі свої твори, розчарувавшись у них, кидав у палаючу пічку, а Дюк Брунька – ось так. Але це лише здогад. А правди про переміщення рукопису в нужник ми, безцінний читачу, можемо ніколи й не дізнатися.