Яйцепос. Книга 2

– Микита Альбертович Манюня мешкає он у тому особняку, – двірник показав ручкою мітли. – Номер чотири. Тільки який він тепер чарівник. Навіть ходити не може.
– Що, серйозно хворіє, так? – засмутився Леонід Гострий Лікоть.
– Мені б його здоров'я! – відповів двірник.
– Виходить, ми можемо з ним поговорити? – уточнював барон Євген.
– Можете, звичайно, – відповів двірник.
  
– Ну й слава Богу, – сказав граф, повертаючи Комода до особнячка мага.
– Ви з ним поговорити можете, а він з вами поговорити не може, – додав двірник, продовживши мести. 
– Чому це? – викликнули обоє лицарі.
– Не розмовляє він. Але з його дружиною, вірніше – з його прабабою, можете поспілкуватися. І з його внучкою, вірніше – з його матір'ю.
Відповіді двірника були досить загадковими, і лицарі вирішили скоріше все з'ясувати без його допомоги, тобто – перемістилися безпосередньо до особняка й, прив'язавши коней біля входу, подзвонили у двері. 
Незабаром двері відкрилися, і перед графом з бароном стала літня сивоволоса дама років сімдесяти, у квітчастому фартуху поверх квітчастого ж халата.
– Здрастуйте, ми можемо побачить Микиту Альбертича Манюню? – запитав Леонід Гострий Лікоть.
– Та що ви все ходите й ходите! Що на нього дивитися, він же не чудо-юдо триголове, а звичайна дитина, – засмутилася чомусь бабуся.
– Ні, ми до СТАРОГО Альбертича, у справі, – пояснив барон Євген.
– А, то ви не знаєте... – сказала бабуся й, оглянувши запилені панцири й щити лицарів, додала: – Ви, я бачу, здалеку... Заходьте. Будьте гістьми.
Шукачі драконячого яйця ввійшли в особняк чарівника, і сива бабуся провела їх у вітальню, говорячи: 
– Ви вибачте, що я на вас напустилася, але вже дуже набридли всякі цікаві роззяви, які повсякчасно дзвонять і просять показати їм Микиту Манюню, начебто тут музей або зоопарк. Розташовуйтесь. Ви, мабуть, проголодались. Зараз ми вас почастуємо. Ізабеллушко!
У вітальню ввійшла богатирського виду жінка, що витирала потужні ручиська рушником. Саме про таких, напевно, написав один поет, класик російської літератури: «Избу на скаку остановит, в горящую лошадь войдёт», чи щось у цьому роді. (Ерудований читач, звичайно, зрозумів, що цим класиком є ​​Микола Некрасов. А оскільки в Терентопських хроніках неодноразово згадується український класик, харківський письменник Грицько Основ'яненко, то для ще більшої ерудованості читача Автор хронік повідомляє, що Некрасов, крім іншого, написав і комедію у чотирьох діях з куплетами «Пригоди Петра Степановича, сина Столбікова» за мотивами роману Грицька Основ'яненка «Життя і пригоди Петра Столбікова, поміщика в трьох намісництвах. Рукопис XVIII віку». Щоправда написав Некрасов комедію не один, а у співавторстві зі ще трьома літераторами, один із яких – сам Грицько Основ'яненко.) 
– Ізабеллушко, голубонько, приготуй гостям пообідати, – попросила бабуся.
– Ага, – густим басом відповіла Ізабеллушка й вийшла,
– Ізабеллушка стала нам допомагати по господарстві, коли наша внучка народила. Знаєте, з немовлятком стільки мороки. Колись мій чоловік – Микита Альбертович – пособив цій Ізабеллушці: за допомогою магії позбавив її чоловіка алкоголізму; а тепер вона з дяки спомагає нам. 
У затишній вітальні відчувалося, що в будинку панують жінки-хазяєчки: усе було чисто, ароматно, акуратно, красиво. 
Сівши в крісла (після того як зняли курні обладунки й відклали зброю), барон і граф розглядали картини й картинки, що прикрашали стіни. 
На одній картині був зображений олійними фарбами веселий чоловік у напудреній перуці й рожевому в червоний горошок жустокорі з мереживним жабо на грудях. Фахівець за стилем живопису визначив би, що портрет написаний у середині вісімнадцятого століття, а нефахівець визначив би це за датою, зазначеною живописцем поруч із підписом у правому нижньому куті картини: «Леонардо Ґудзик, 1747».
– Це портрет визначного чародія Гектора Манюні, предка мого чоловіка, пензля придворного художника Леонардо Ґудзика, – пояснювала бабуся. – Леонардо Ґудзик зобразив його, коли король Жорик Четвертий надав Гектору Манюні посаду придворного чарівника. У нас навіть є зразок автографа того знаменитого мага. От.
І бабуся дістала із шафи дерев'яний планшет, де під склом був невеликий папірець, пописаний гарним почерком. Лицарі прочитали:
 
– Це фрагмент написаного Гектором Манюнею пророцтва. Інші фрагменти цього автографа є в інших його нащадків, – продовжила пояснювати бабуся. – А ось це світлина, де мій чоловік Микита Манюня разом із королем Жориком Восьмим.
Це вже вона звернула увагу лицарів на висячий над ними знімок у рамочці під склом, що зафіксував двох чоловіків, один з яких був у короні. 
– Так, це все дуже цікаво, пані, але нам би хотілося скоріше поговорити із самим вашим чоловіком. У нас до нього важлива справа, державної важливості, – вимовив Леонід Гострий Лікоть.
– Поговорити... – сумно посміхнулася дружина мага. – Зараз я вам його покаджу. Ідіть сюди...
Вона відкрила одну із дверей, заглянула туди й понадила до себе лицарів. 
Вони підійшли й теж заглянули в кімнату. 
Там стояла блакитна колиска, обвішана брязкальцями, а поруч на стільці сиділа гарна молода жінка, що тримала на руках немовля. Молода мама годувала дитя груддю. 
Пошаривши поглядами по кімнаті, лицарі більше нікого в ній не виявили.
– Він не може з вами поговорити, йому всього півтори місяця від народження, – сказала дружина чарівника, прикриваючи двері. – Це моя внучка Наталка, а він – її син, мій правнук.
– Ви не зрозуміли, – заговорив барон Євген. – Ми хочемо поговорити не з вашим новонародженим правнуком, звичайно, а з вашим чоловіком-чарівником.
– Оце він і є. Син моєї внучки й мій правнук – це і є чарівник Микита Альбертович Манюня. Був чоловіком – став правнуком. Розумію, що це звучить як божевілля, але не забувайте, що ви – у домі чарівника. Зараз я вам розповім, як мій чоловік став сином своєї внучки й правнуком своєї дружини...
І повідала Валерія Максиміліанівна (так кликали дружину чародія) гостям-лицарям таку дивну історію, яких вони ще не чували...
☼ ☼ ☼ 
Микита Альбертович Манюня протягом життя займався різними магічними проблемами. А коли став старіти, зосередився на одній: вирішив винайти еліксир молодості. Щоб старий, випивши такий еліксир, ставав молодим хлопцем і продовжував жити повноцінним життям. 
Десятки років витратив на експерименти, й нарешті в середині листопада 1994 року з радістю повідомив дружині Валерії й внучці Наталці, що завдяки йому еліксир молодості вже існує, досліди на мишах, кроликах і навіть мавпі довели його відмінну якість, і тепер настав час провести дослід на людині. 
На роль піддослідного організму сімдесятивосьмилітній маг вибрав самого себе. 
Розрахувавши дозу, випив своє зілля й дійсно став молодіти на очах... 
За тиждень виглядав і почував себе сорокалітнім... 
Ще за два дні – тридцятирічним... 
Ще за два дні – двадцятилітнім... 
І отут чарівник захвилювався: за його розрахунками на двадцятип'ятилітньому рубежі омолодження повинне було припинитися. 
Ще за день, у вигляді п'ятнадцятирічного підлітка, чародійник визнав, що помилився в розрахунках і перевищив необхідну дозу або концентрацію еліксиру, а «протиотрути», що зупиняє процес омолодження, він ще не винайшов. 
  
До середини наступного дня він виглядав десятилітнім хлопчиком, а до вечора – першокласником. 
Ніччю, що пішла за тим вечором, дружина й онука чудотворця не спали, з розпачем спостерігаючи, як їхній чоловік і дідусь перетворюється на дитину. Що ж до його дочки Ірини і її чоловіка Геннадія, то вони в той період, як звичайно, перебували в наукових експедиціях, удалині від домівки, і відповідно, при цих подіях не були присутні.