Ніч, коли Олівія впала

Я запевняла себе, ніби погоджуюсь тільки тому, що не маю сил сперечатись. Та насправді в глибині душі просто не хотіла лишатися сама.
Уже на місці Ентоні вимкнув двигун. Вийшов із машини — вона трохи просіла під його вагою, — обійшов кругом і став біля мене. Допоміг піднятися сходами й, узявши ключі з моїх занімілих пальців, відчинив двері. Коли я опустилась на м’який наче пух диван, він увімкнув мені лампу, накинув на плечі ковдру. Тоді попрямував до дверей.
— Дякую! — прошепотіла я. Голос зривався від утоми й смутку від усіх тих почуттів, що давно переповнювали мене.
— Згодом стає легше. Вам треба поспати, Абі.
Він усміхнувся ласкаво і, закривши двері, вийшов надвір. Двері за ним зачинились.
Перш ніж заснути, я подумала, що, може, не так уже й люблю самотність. Адже, виявляється, є люди, готові мені допомогти просто через те, що їм не байдуже. Узяти, наприклад, Ентоні. Ліззі та Келлі. Сару.
  
21
 
ОЛІВІЯ
 
Червень
Ми з Дереком ішли через міст до мого будинку.
Наші кроки луною віддавалися в тумані. Уночі йшов дощ, і тепер я з насолодою вдихала запах мокрого ґрунту.
— О котрій зустрічаємося? — уточнив Дерек, обіймаючи мене за плечі.
З ним я ніколи не почувалася в пастці. Навпаки, коли притискав мене до себе, розуміла: він мене цінує.
— Вона сказала опівдні.
— Гадаєш, прийде?
Я згадала, як минулого тижня вона вдала, ніби ми не знайомі. Уже навіть не сподівалася, аж раптом вона мені зателефонувала, плакала. Сказала, що боїться татової реакції, бо цього року вибори і преса може розкопати правду про мене. Запропонувала під’їхати. Це пояснення здалося мені досить логічним.
До того ж, навіть якщо вона так і не з’явиться, я принаймні буду в себе вдома.
Я знизала плечима.
— Сподіваюсь, а там — хто її знає.
Задзеленчав телефон.
Кендалл: Сьогодні все в силі? 
— Зачекай, — прошепотіла я до Дерека і, усівшись на невисоку огорожу з бетону, набрала у відповідь:
Так. У мене вдома. Адресу знаєш ?
Кендалл: Так. Уже їду. Буду близько 12. 
Кендалл: Вибач іще раз. 
Я: Нічого. До зустрічі!
Я сховала телефон, подивилась на Дерека. Обличчя в нього було біле, наче аркуш паперу.
— Що сталося ?
— Може, злізеш нарешті?
Я відхилилась назад, зазирнула в Зиґзаґ, що вирував під мостом.
— Дереку, ти що, боїшся висоти?
Важко було уявити, що Дерек чогось боїться.
— Ні! — замахав він руками. От тільки на обличчі відбилося страшенне напруження.
Я не помилилась.
— Дивись, — вирішила піддражнити. — Я та-а-а-к близько до краю!..
Сказавши це, я видерлася на огорожу й почала походжати, наче гімнастка, виставивши для рівноваги руки. Висота мене зовсім не лякала, до того ж, навіть якщо припустити, що я зірвусь, я прекрасно плаваю.
— Олівіє, злізь!
Почувши хвилювання в його голосі, я зрозуміла, що передала куті меду.
— Добре. Вибач. — Я зістрибнула з огорожі, підійшла до нього й обійняла. Усміхнулась, зазираючи в очі. — Я тільки хотіла тебе подражнити.
Він відвів мені від лиця пасмо волосся, видихнув із полегшенням.
— Чорт забирай, чому не зробити ту огорожу трохи вищою?
— Це ж треба, я й не знала, що ти так боїшся висоти.
— А я й не боюсь. Просто переживаю трохи, коли бачу, як дівчина, яка мені подобається, ходить по краю, ризикуючи впасти з висоти п’ятого поверху. Краще б тобі не наражатися на небезпеку.
Я напружилась у його обіймах.
— Говориш, як моя мама.
Дерек позадкував на крок, запустив у задумі руку у волосся.
— Вибач! Це й справді неправильно. Так, я боюсь висоти, але це зовсім не означає, що й ти маєш її боятись.
Я знову підсунулася до нього, ураз забувши про образу. Притиснулась міцніше, усім тілом відчуваючи його тепло. Обхопила руками, поцілувала в підборіддя.
— А я думав, ми вже дочекаємось, коли ти підеш від Тайлера, щоб було по-справжньому, — прошепотів Дерек, притискаючись до мого рота усміхненими губами.
Я й справді хотіла порвати з Тайлером, коли він зайде попрощатися перед поїздкою в Сіетл, але він скасував зустріч: сказав, що має складати речі. Технічно це означало, що ми досі разом. Мене це мало турбувало.
  
— Знаю. — Я ковзнула язиком по його зубах, проникнула глибше.
— Отже, треба зупинитись, — пробурмотів Дерек.
— Так.
Та ми не зупинились. Натомість я влізла йому під сорочку, поклала руки на гарячу спину. Він стиснув долонями мої сідниці, присунув ближче. Я хотіла його так, як нікого й нічого ще не хотіла.
Нарешті ми розчепили обійми, зачувши поблизу машину. Я провела пальцями по губах, відчуваючи, як горять на них його поцілунки.
— Треба йти.
Дерек кивнув, і ми, узявшись за руки, заглибились у ліс, що розділяв наші домівки.
— То коли ти поговориш із Тайлєром? — запитав Дерек, підіймаючи низько навислу гілку, щоб я могла пройти.
Я нахилилась, переступила через повалене дерево.
— Гадаю, краще особисто?.. Виявити повагу, так би мовити.
Тайлеру й без того велося тяжко. Краще поберегти його почуття, наскільки це можливо.
Дерек був не в захваті.
— Гм-м-м...
— Я хотіла поговорити з ним до від’їзду, але він так зненацька поїхав.
— Дивак який. — Дерек похитав головою. — Якби я мав розлучитися з дівчиною на все літо, точно би попрощався.
— Так, але в нього батьки нещодавно подали на розлучення, у них дуже напружені стосунки. Йому й справді несолодко.
Ми вийшли з лісу й, перетнувши дорогу, опинилися біля мого будинку. Чути було шум прибою вдалині. У пропахлому сіллю повітрі стояла легка імла.
Я вже відчиняла двері, коли в кишені задзвонив телефон.
— Привіт, мамо, — відповіла бадьорим голосом.
— Привіт, люба! Просто хотіла дізнатись, чи в тебе все гаразд.
Я закотила очі й пошепки пояснила Дерекові, що це мама.
— Мам, я вже не маленька.
Вона засміялась. Відказала, як завжди:
— Знаю. Але для мене ти завжди залишатимешся дитиною.
Я видушила смішок, та цей жарт уже мені набрид.
— Просто ти мені не подзвонила опівдні, от я й захвилювалась, — пояснила мама.
— Оу...
Я позирнула на годинник. Стрілки показували 12:11.
— Я й не знала, що вже так пізно. Вибач!
— Нічого. Якщо я запечу на вечерю курча за тим рецептом?..
— А можна я в Медісон повечеряю?
— Звісно, люба. — Голос у неї був засмучений, і мене захлеснуло таке почуття провини, що звело живіт. — Тільки до темряви не засиджуйся!
— Темніє зараз близько дев’ятої. А якщо я прийду о десятій?
— Добре, тільки я за тобою заїду. Не хочу, щоб ти поверталась поночі.
— Можна я попрошу Дерека мене підвезти?
Трохи повагавшись, вона погодилась. Дерек усміхнувся значущо, і тут у двері постукали.
— Добре, мамо, маю бігти. Я до Медісон. Бувай!
Не чекаючи на відповідь, я закінчила розмову й кинулась до дверей.
Кендалл підстригла волосся, тепер її голову прикрашало гладеньке каре по плечі. Де й поділась та форма католицької академії! Натомість одягнула модні тісні джинси чорного кольору, чорні високі кеди та чорну шкіряну куртку, з-під якої, гарно підкреслюючи фігуру, визирала рожева кофтинка. Цей байкерський стиль дуже їй личив.
Вона розцілувала мене в щоки — це здалось мені трохи фамільярним — і, не дочекавшись запрошення, попрямувала у вітальню.
— Гарна зачіска, — видушила я, не випускаючи ручки дверей.
— Дякую. — Вона помітила Дерека, простягнула йому руку. — Я Кендалл.
Густо підфарбовані вії так і затріпотіли, і я відчула укол ревнощів.
Вона була дуже схожа на мене — і все ж таки трохи... краща. У зовнішності, манері вдягатися, у тому, як спілкувалася з людьми, — у всьому. Дерек не міг цього не помітити.
Він потиснув їй руку, назвався. Я зачинила двері та й так і лишилася стояти, не знаючи, що робити або казати далі.