Книга Балтиморів

Вуді не треба було непокоїтися, чи якась дівчина зверне на нього увагу. Його любили всі дівчата. Всі вони аж не тямилися від нього.
Гіллель раптом споважнів.
— Знаєте, хлопці, мабуть, це останнє наше літо тут, потім іще хтозна-коли побачимося. Вступимо до університетів, напосядуть інші клопоти…
— Атож, — сумно зітхнув Вуді.
*
Наприкінці першого нашого тижня в Гемптоні, коли ми саме снідали на терасі, приїхав із міста дядечко Сол і сказав, що перед «Земним раєм» стоїть автомобіль. Приїхали нові господарі.
Нам стало так цікаво, що ми похапцем проковтнули нашу вівсянку і хутчій подалися до того маєтку поглянути, на кого ж вони схожі, ті його власники, а також запропонувати їм садові роботи в обмін за доступ до пляжу і містків над океаном. Повбирали свої футболки з написом «Садівники Ґольдмани» (їх доводилося вряди-годи перешивати), щоб викликати довіру своїм виглядом. Подзвонили в двері, й коли вони відчинилися, ми остовпіли: перед нами стояла Александра.
 20 
 
Гемптон
Липень 1997 року
Отак опинилася вона в Гемптоні, наче ніколи й не розлучалася з нами. Коли минула перша хвиля подиву, вона захоплено заверещала.
— Ватага Ґольдманів! — волала вона, обнімаючи нас кожного по черзі. — Повірити не можу!
Обняла вона й мене з бентежною безпосередністю, подарувавши чарівну усмішку. Тут-таки вийшов надвір і її батько, який почув цей захоплений галас, і тепло привітався з нами. Ми побігли сказати тітоньці Аніті й дядечкові Солові, вони теж прийшли привітатися з новими власниками маєтку.
— Ти ба! — ляснувши Патрика по спині, вигукнув дядечко Сол. — То це ти перекупив «Земний рай»?
Мої брати аж сяяли з утіхи, що знову бачать Александру. З їхніх жестів і їхнього збурення видно було, щó вони почувають до неї. Останнього разу бачили її, коли вона перебиралася з матір’ю з Оук-Парку до Нью-Йорка, ми тоді учотирьох ревли немов бички. Проте для мене все було вже не так, як раніше.
Тітонька Аніта запросила Александру з Патриком повечеряти того ж таки дня, і ми всімох посідали в оповитій плющем альтанці. Патрик Невіль пояснив, що він давненько вже хотів прикупити маєток у цій місцевості, тож «Земний рай» виявився унікальною нагодою для нього. Я не слухав, про що вони там балакають, а весь час дивився на Александру. Проте, здається, вона уникала мого погляду.
По вечері дядечко Сол, тітонька Аніта й Патрик посідали коло басейну хильнути по чарчині, а ми троє з Александрою пішли погуляти вулицями. Було вже темно, але стояла приємна теплінь. Балакали про все і ні про що. Александра розповідала, як навчалася в університеті Медісона, штат Коннектикут. До ладу вона й не знала, куди себе приткнути.
— А музика? — запитав Вуді. — Ти ще граєш?
— Менше, ніж тоді. Як по правді, то й часу замало…
— Шкода, — сказав я.
Вона сумно зиркнула на мене.
— Знаєте, мені цього дуже бракує.
Та зустріч геть розбила мені серце. Мене знову зачарував її голос, обличчя, усмішка, запах. Правду кажучи, я не дуже хотів її бачити. Та вона була наша сусідка, тож я не зовсім розумів, як можу її уникати. Надто ж як мої брати лише про неї й балакали, а я не міг навіть розповісти, що поміж нами було.
Наступного дня вона запросила нас купатися. Я неохоче пішов разом із Вуді й Гіллелем. Вода в океані була холодна, й ми сиділи коло басейну, що був набагато більший, ніж у Балтиморів. Александра влаштувала так, щоб я пішов допомогти їй принести напої з кухні й ми побули вдвох.
— Маркусику, я хотіла тобі сказати… мені приємно тебе бачити. Сподіваюся, ти не почуваєшся ніяково, бо я так не почуваюся. Я рада бачити, що ми лишилися друзями.
Я насупився. Про те, щоб лишитися друзями, раніше й мови не було.
— Чому ти не озивалася? — запитав я обурено.
— Не озивалася?
— Я частенько проходив коло дому твого батька, в Нью-Йорку…
— Коло дому мого батька? Послухай, Маркусе, що ти хочеш від мене?
— Нічого.
— Не кажи так, я ж бачу, що ти гніваєшся на мене. За те, що поїхала, так?
— Можливо.
Вона зітхнула, приховуючи роздратування.
— Маркусе, ти чудовий хлопчина. Але ми вже не разом. Я рада тебе бачити, тебе і твоїх братів, та якщо тобі тяжко дивитися на мене і не пережовувати минулого, то мені хотілося б, щоб ти мене уникав.
Я збрехав їй, сказав, що нічого я не пережовую, що наші стосунки мало для мене означають і я їх рідко згадую. Потім узяв паковання «Доктора Пеппера» і подався до своїх братів. Я знову побачив Александру, та це була не та Александра, що раніше. Востаннє, коли її бачив, вона була ще моя. І ось я знову зустрів її, молоду дорослу квітучу дівчину, студентку престижного університету, а я й далі скнів у тісному світі Монклера. Я розумів, що мені треба забути її, та коли бачив Александру коло басейну в купальнику, її відображення у воді нагадувало мені відображення в люстрі готелю «Волдорф Асторія», і тоді згадки про наше минуле просто-таки не давали мені спокою.
Усе наше перебування у Гемптоні ми провели в Невілів. Їхній дім був відчинений для нас, і їхній пречудовий маєток нестримно нас вабив. Уперше в моєму житті чиїсь маєтності перевершували статки Балтиморів: порівняно з домом, що його придбав Патрик Невіль, літня вілла дядечка Сола й тітоньки Аніти була помешканням Монклерів у Гемптоні.
Патрик Невіль переробив усередині все на свій смак, цілком перебудував кухню, а в льоху влаштував хамам. Поміняв кахлі в басейні. Фонтан, коло якого я любив помріяти, він не чіпав, так само як і доріжку з камінців, що звивалася поміж кущами гортензій, прямуючи аж до пляжу з білого піску, що його омивав блакитними хвилями океан.
Перебравшись до Нью-Йорка, Патрик Невіль сягнув неабиякого успіху в тому інвестиційному фонді, тож його платня виросла відповідно до його досягнень. Він заробив статок.
Звісно, дім його нас просто-таки засліплював, та бували ми там переважно через Невілів. Певна річ, через Александру, але й через її батька, що дуже прихилився до нас. Та й в Оук-Парку він був зичливий до нас. То був дуже добрий чоловік. Проте в Гемптоні ми відкрили його з іншого боку: він був харизматичний, культурний і здатний до ризику. З подивом ми збагнули, що нас вабить до нього.
Якось він відчинив нам і сказав, що Александри немає, та вона незабаром прийде. Припровадив нас до кухні й пригостив пивом. «Ви вже не хлопчики, — сказав він, ніби задля того щоб попередити заперечення. — По суті, ви вже чоловіки. Я пишаюся знайомством із вами». Потім він повідкривав бляшанки і простягнув нам, щоб випити за наше здоров’я.
Я зрозумів, що в нашій Ватазі було щось трохи непересічне, і це вабило Патрика. Він полюбляв сперечатися з нами.
Якось запитав, чим ми захоплюємося. Ми почали наввипередки казати, що полюбляємо спорт, любимо дівчат, та й узагалі все, що спало нам тоді на думку. Гіллель сказав про політику, і Патрик ще дужче збадьорився.
— Політика і мене вабить, — сказав він. — А ще історія. Та й література. The empty vessel makes the loudest sound…[6]
— Шекспір, — сказав Гіллель.
— Авжеж, — радісно вигукнув Невіль. — А ти звідки знаєш?
— Цей хлопчина знає все, — гордо сказав Вуді. — Він геній.
Патрик Невіль дивився на нас і всміхався, такий радий був він нам.
— Хороші ви хлоп’ята, — сказав він. — Ваші батьки, мабуть, пишаються вами.
— Мої батьки телепні, — люб’язно пояснив Вуді.
— Авжеж, — підтвердив Гіллель. — Я навіть позичаю йому моїх.
Невіль якось дивно поглянув на нас, а потім зареготав.
— Ох, ви справді добрячі хлопці! Ще пива?
У «Раю» нам було як у бога за пазухою. Незабаром товклися ми там не лише вдень, а й вечорами. Проте я швидко помітив, що присутність Александри у Ватазі Ґольдманів шкодить нашій згуртованості. Мені нелегко було триматися від неї оподаль: доводилося зважати на Гіллеля з Вуді, у яких заграли гормони, тож вони просто-таки пожирали її поглядами. Надто вже ревнивий я був, щоб лишити її з ними. Я стежив за ними в басейні. Дивився, як вони намагаються розсмішити Александру, як Вуді хапає її своїми мускулястими руками і жбурляє у воду, стежив, чи не сяють її очі, коли вона дивиться на когось із моїх братів.