Катерина
— Нічого, просто я замислилась… — Вона присіла поряд, спробувала вишивати, однак уважний погляд чоловіка заважав.
— Катарино, серце моє, — мовив Криштоф, коли вона разів зо п’ять уколола пальця й геть заплутала вишивання, — облиш, у тебе нічого не вийде. Краще скажи, що сталося, бо обманювати ти не вмієш, а я бачу, щось тебе непокоїть.
Катерина відкинула вишивання та наважилась.
— Я повелась як справжня графиня, — пробурмотіла вона.
Криштоф підвів брови.
— Справді? Радий це чути. Але ж як?
— Я відіслала Злотника на пошук сотника Яковенка й зробила так тому… що це з його наказу нас підпалили тієї ночі, — витиснула вона із себе й помітила, як здригнулось, сіпнулось велике тіло Криштофа.
— Мерзотник! Своїми б руками задушив, але що я можу тепер, клятий каліка? — Криштоф похитав головою, гірко посміхнувсь. — Попри всю мою пошану до Максима Петровича, я зараз заздрю йому чорною заздрістю. Бо це він задавить цю бридку жабу!
— І ти не сваритимеш мене за це свавілля?
Криштоф розсміявся, притягнув дружину до свого дужого тіла й міцно, пристрасно поцілував.
— Сварити? Та я пишаюся своєю коханою графинею!
Злотник повернувсь за тиждень.
Катерина підіймалась східцями, коли до будинку увірвався жвавий, мов той парубок, Тарас і вигукнув так голосно, що Катерина заклякла на місці.
— Пані! Пані! Злотник у Борисах!
Катерина птахою вилетіла на вулицю в той час, як управитель скакав через місток. Проте він із молодиками не віз того, кого так жадібно шукали Катеринині очі.
Із ними не було сотника Яковенка.
— Ви не знайшли його? — видихнула Катерина розчаровано, коли Злотник наблизився до неї й зіскочив з коня. Утомлений, запилений та брудний, він перевів дух і похитав головою.
— Ні, ми його знайшли.
— Але… де ж він?
— У могилі, — похмуро відгукнувсь управитель, і Катерина вхопила його за руку, широко розплющивши очі.
— Ви… ви вбили його?
— Ні, це зробили за нас. Ми знайшли його за Миргородом, він уже був тяжко поранений, і зробили ж то його друзі-харцизи, які вештались із ним увесь цей час. Його пограбували, сполосували шаблею та полишили помирати.
— Помер, — прошепотіла Катерина, чи не вперше відчувши, як чорна мара сотника, що стояла за спиною увесь цей час, зникає, тане, мов туман у променях сонця.
Злотник прокашлявся.
— Вибачте, Катерино Гнатівно, із вашого дозволу, я б заскочив додому, маю переодягнутись… і побачити Ярину.
Він поскакав назад через місток, а Катерина ще постояла, замислено вдивляючись у село, що виднілося через річку, і здригнулась, коли за спиною хрипко прокашлявся Тарас.
— Подохнув-таки супостат? Собаці таки собача смерть, хоч би що там хто казав.
***Минали дні, тижні, Криштоф поволі став учитися ходити наново. Було важко, але чоловік на те й чоловік, щоб бути сильним. І він зміг, знову твердо став на ноги. І не лежав безпорадно у своїй кімнаті, коли однієї холодної березневої ночі Катерина народжувала первістка.
А першою, хто взяв маленького спадкоємця Гнатовського на руки, була Ірина Саввівна, яка дала собі обітницю нарешті піти в чорниці по народженні онука. Вона поцілувала зеленооке личко дитяти та поглянула на втомлену Катерину.
— Хлопчик, Катруню! Антоній, правда?
Антонія Кириловича Гнатовського охрестили через три дні, а за тиждень тихо, уві сні, померла пані Гнатовська. Не дійшла-таки до монастиря, а полягла тілом поряд із палко коханим Антуаном на схилах Кагамлички. Померла, примирившись із сином і потримавши на руках першого онука.